(Консультація психолога)

Багато особливостей поведінки дитини в період адаптації до садочка лякають батьків настільки, що вони замислюються: а чи зможе дитина взагалі адаптуватися, чи закінчиться коли-небудь цей «жах»? З упевненістю можна сказати: ті особливості поведінки, які дуже турбують батьків, в основному є типовими для всіх дітей, що знаходяться в процесі адаптації. У цей період майже всі мами думають, що саме їхня дитина належить до категорії дітей, яким протипоказано відвідування садочка, а решта малюків нібито ведуть і відчувають себе краще. Але це не так. Ось найпоширеніші зміни в поведінці дитини в період адаптації.

Чим може допомогти мама.

Спокійний ранок.

У вас повинен бути свій ритуал прощання (наприклад, поцілувати, помахати рукою, сказати «пока»). Після цього відразу йдіть: впевнено і не обертаючись. Чим довше ви тупцяєте в нерішучості, тим сильніше переживає малюк.

Не робіть помилок.

     Не можна обманювати дитину, кажучи, що ви прийдете дуже скоро, якщо малюкові, наприклад, належить залишатися в садку півдня або навіть повний день. Нехай краще він знає, що мама прийде не скоро, ніж буде чекати її цілий день і може втратити довіру до самої близької людини.

Тепер, коли ви знаєте, що більшість негативних проявів в поведінці дитини є нормальним проявом процесу адаптації, вам потрібно зрозуміти: дуже скоро вони почнуть зменшуватися, а потім і зовсім зійдуть нанівець. Через деякий час ви з подивом, а потім і гордістю почнете відзначати, що малюк став набагато самостійніше і придбав багато корисних навичок.

( як допомогти малюку в процесі соціалізації)

Традиційно головним інститутом виховання і соціалізації дитини є сім’я. Те, що дитина в дитячі роки набуває в сім’ї, вона зберігає протягом всього життя. Важливість сім’ї, як інституту виховання обумовлена тим, що в ній дитина знаходиться протягом тривалого часу життя і за тривалістю свого впливу на особистість жоден з інститутів виховання не може зрівнятися із нею.

Одним з ефективних засобів морально-емоційного виховання в сім’ї є спілкування батьків з дітьми як специфічний спосіб їхньої взаємодії, за допомогою якого здійснюється обмін інформацією з проблем морально-етичного змісту, розвиток моральної свідомості, формування моральних почуттів і переконань, регуляція і корегування вчинків і поведінка дітей. Особливо важливим є спілкування батьків із дошкільниками, оскільки незважаючи на зростаючу самостійність дітей, роль дорослих в їхньому житті ще дуже велика. Основні потреби у спілкуванні з дорослими починають переходити із практичної сфери (спільного виконання дій) у пізнавальну: дорослі стають джерелом різноманітних знань про навколишнє середовище. Діти виявляють підвищену чутливість до тону розмови, настрою співбесідника, ставлення до себе оточуючих. Вони також дуже чутливі до емоційного стану ровесників, легко переймаються їхніми почуттями. У цьому віці дуже важливо приділяти увагу вихованню гуманних почуттів та уявлень про доброту, чуйність, взаємодопомогу, дружелюбність. Потреба в спілкуванні з однолітками та дорослими визначає становлення особистості дошкільника.

Поводження батьків з дітьми відображає їхні почуття як до дитини так і до себе і буде визначати самооцінку дитини. Це означає, що батьки, які приймають себе, з більшою ймовірністю будуть приймати і свою дитину, ставитися до неї тепло і уважно, в результаті чого їхня дитина також буде приймати себе. У дітей, що мали довірливі відносини з батьками, переважає адекватна і стійка самооцінка

Щиро хваліть конкретні вчинки дитини.

Похвали можуть заслужити не лише незвичні вчинки, а й більш буденні: наприклад, якщо дитина вчасно прокинулась і зібралась в садок. Батькам важко приділяти більше уваги хорошим вчинкам дітей, а не зациклюватися на поганих. Часті докори здатні призвести до того, що дитина змириться з тим, що вона «не така, як треба».

Це стосується як слів, так і дій.

Дитині необхідно всіма способами дати зрозуміти, що вона особлива, не така як всі, і вона улюблена і незамінна.

Повага дуже важлива у вихованні: дитина повинна знати, що вона заслуговує не менше поваги, ніж Ваші дорослі знайомі і друзі. Особливо це стосується того, як Ви розмовляєте з дітьми: більшість батьків розмовляють з дітьми зовсім не тим тоном, яким би вони розмовляли з дорослими людьми, а це найчастіше дратує і навіть принижує дитину. Не забувайте про такі прості слова як «будь ласка» і «дякую», якщо просите дитину щось зробити.

В багатьох речах дітям важлива передбачуваність: їм треба чітко розуміти, чого від них хочуть батьки, і чого можна очікувати від батьків у відповідь на ті чи інші вчинки. Дітям повинно бути зрозуміло, яка саме поведінка розцінюється як прийнятна, а яка – ні.

Ідеальних людей не існує, і батьки не повинні забувати, що це стосується і їхньої дитини. Дітям важливо усвідомлювати, що їх люблять і приймають такими, які вони є, не дивлячись ні на які недоліки. Це придає дитині більше впевненості, а, отже, не дозволяє впасти самооцінці. Деякі батьки вважають, що для того, щоб дитина домагалася успіхів, на неї необхідно здійснювати деякий вплив, але насправді така виховна політика здатна скоріш нашкодити, ніж принести гарні результати. Діти, яких батьки сприймають такими, які вони є, відчувають більше впевненості у собі, а, отже, більше здатні на ризики і вчинки, пов’язані з досягненням успіху. Діти, на яких постійно чинять тиск, рано чи пізно починають сваритися з батьками і уникати спілкування. Замість того, щоб сварити за помилки, Ви повинні звертати їх на корисний досвід. А замість того, щоб вимагати виняткових результатів – зменшити тиск на дитину і більше підтримувати будь – які починання.

Самооцінка батьків відображається в їх поведінці, а діти, як правило, використовують поведінку батьків як приклад для наслідування. Неможна очікувати, що дитина буде адекватно себе поводити, якщо вона не бачить адекватної поведінки батьків.

Прийшовши до дошкільного закладу, малюк потрапляє в нові соціальні умови, зустрічається з новим середовищем, змінює звичного розкладу та способу життя. Проблема адаптації до умов дошкільного закладу виникає у дитини будь-якого віку, коли вона вперше приходить до дошкільного садка. Завдання педагогів ДНЗ – допомогти дитині пристосуватися до дитячого садка, сприяти подоланню перешкод, які виникають на цьому шляху, визначити найголовніші психолого – педагогічні аспекти адаптації.

Психологічна адаптація – це процес взаємодії особистості з середовищем, при якому особистість має враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення основних потреб.

Дошкільні заклади першими відкривають перед дитиною світ соціально суспільного життя. Дитячий садок разом із родиною бере на себе функції виховання та формування особистості, спприяє гармонійному розвитку малюка, для полегшення або нівелювання стресової ситуації процесу адаптації до дошкільного закладу.

В житті майже кожної дитини наступає такий особливий етап, як входження її в нові умови життя – умови дитячого садка. На ступінь легкості, або, навпаки, важкості пристосування малюка впливають такі фактори: настрою батьків, соціальний досвід дитини, розвиток дій із предметами, рівень оволодіння мовою, рівень самостійності дитини, дотримання режиму дня вдома та дошкільному закладі.

Щоб зберегти психічне та фізичне здоров’я дитини, формування її первинної життєвої компетентності, - перш за все здійснюється через взаємодію з родинами вихованців. Родини майбутніх вихованців запрошуються на заняття. Казково обладнане приміщення, сучасний дизайн, різноманітне предметно-ігрове середовище, яке включає не тільки сюжетні та розвивальні іграшки, а й звичайні побутові речі: кольорові мочалки, кришечки, прищіпки, застібки, ґудзики, дозволяють малюкам цікаво та корисно проводити час.

Формування первісних навичок соціалізації в системі всебічного розвитку у грі та різних видах діяльності, а саме: оздоровчої гімнастики, логіки , казкового світу, чарівної фантазії фарб і веселих ноток. Весь час поруч з дитиною знаходиться рідна людина, яка допомагає виконувати завдання, грається , спілкується.

Ігри з сухим та вологим піском, водою, мильними бульбашками допомагають знімати психічне напруження, а маніпулювання камінчиками, каштанами , крупою розвиває дрібну моторику рук дитини та сприяє розвитку мовлення й мислення. Вирішуючи проблему адаптації, великої уваги надаємо роботі з батьками, бо саме їхнє усвідомлення майбутніх змін, їхня турбота про емоційний стан, який переживатиме донька чи син, залишившись без рідних, визначатимуть особливості входження дитини в нові умови життя.

Кожна дитина потребує емоційної участі батьків і родини у співпереживанні, у спів участі до своїх проблем і труднощів. Дитина завжди шукає у дорослого підтримки, втіхи, схвалення. Безліч запитань виникає у турботливих батьків: « Чи сподобається моїй крихітці у новому оточенні ? Чи буде їй там зручно і комфортно? Чи знайде дитина собі нових друзів? Чи не буде весь час плакати і кликати маму і тата?».

На ці та багато інших запитань батьків доводиться розповідати на засіданнях консультаційного пункту « Педагогічна вітальня» .

Подолання труднощів періоду адаптації дітей до дошкільного закладу сприяють заняття з елементами тренінгу з батьками. Як неможливо навчитися кататися на велосипеді без велосипеда, так і батькам недостатньо тільки послухати чи прочитати про різноманітні ігри та вправи з дітьми. Треба відпрацьовувати ці вміння на заняттях, де робота проводиться в підгрупах. Рольові ігри, мозкові штурми, обговорення ситуацій, виконання домашніх завдань роблять заняття з батьками цікавими і захоплюючими.

На цих заняттях зростає довіра батьків до працівників дошкільного закладу, здатність розраховувати на їхню підтримку та допомогу. Батьки мають змогу спостерігати роботу фахівців, учитися в них і переносити нові знання у свої сім'ї.

Проблема адаптації до умов дошкільного навчального закладу виникає в дитини будь-якого віку, коли вона вперше приходить у ясла або дитячий садок. Для такої дитини все незвично: відсутність близьких, незнайомі дорослі, багато дітей, новий розпорядок дня, нове приміщення, незвичні умови. Нове життя потребує від дитини трансформації сформованого раніше стереотипу поведінки. Як відомо, він формується вже з перших днів життя в родині й до 2 – 3 років стає досить стійким. Така різка зміна звичних форм життя викликає насамперед нервово-психічне напруження, не завжди проходить без труднощів, а в деяких дітей супроводжується важкими емоційними переживаннями. У дітей у період адаптації можуть порушуватися сон, апетит, настрій, набуті раніше позитивні звички й навички, іноді підвищується температура тіла, може спостерігатися тимчасова втрата мови.
Як свідчать педагогічні й медичні дослідження, характер і тривалість адаптаційного періоду залежить від таких факторів, як:
вік дитини (важко адаптуються до нових умов діти у віці 10 – 11 місяців до 2 років; після 2 років діти значно легше пристосовуються до нових умов життя);
стан здоров’я й рівень розвитку дитини (здорова, добре розвинута дитина значно легше переносить труднощі соціальної адаптації);
індивідуальні особливості дитини (значною мірою поведінка дитини залежить від типу нервової системи);
рівень тренованості адаптаційних механізмів (діти, які до відвідування дитячого садка неодноразово змінювали умови життя, легше звикають до дитячого закладу);
досвід спілкування з дорослими й однолітками (вміння позитивно ставитися до вимог дорослих і адекватно спілкуватися з іншими дітьми).
У результаті комплексних досліджень було виділено три фази адаптаційного процесу:
1. Гостра фаза супроводжується різноманітними змінами в соматичному стані й психічному статусі, що призводить до зниження ваги, частих респіраторних захворювань, порушень сну, апетиту, регресу в мовному розвитку (фаза триває близько одного місяця).
2. Підгостра фаза характеризується адекватною поведінкою дитини, зменшуються порушення й проявляються тільки за окремими параметрами, на тлі вповільненого темпу розвитку, особливо психічного, порівняно з середніми віковими нормами (фаза триває 3 – 5 місяців).
3. Фаза компенсації характеризується прискоренням темпу розвитку, і діти до кінця навчального року переборюють відзначену вище затримку розвитку.
У свою чергу, гостра фаза має три ступені адаптації: «легку»,
«середню» й «важку».
При легкій адаптації негативний емоційний стан дитини триває недовго. У перші дні в неї погіршується апетит і сон, вона з небажанням грається з іншими дітьми. Мова загальмовується, але дитина може виконувати вказівки дорослого. Під час подальшого звикання до нових умов усі ці явища зникають протягом першого місяця перебування дитини в дитячому закладі. Захворювання не більше одного, триває не більше 10 днів, без ускладнень. Вага без змін. Ознаки невротичних реакцій і змін у діяльності вегетативної нервової системи відсутні.
При середній адаптації емоційний стан дитини нормалізується повільніше. Сон і апетит відновлюються лише через 20 – 40 днів. Настрій нестійкий протягом місяця, щодня плаче. Поведінкові реакції відновлюються на 30-й день перебування в ДНЗ. Ставлення до дітей, як правило, байдуже, але може бути й зацікавлене. Мова або не використовується, або мовна активність сповільнюється. Під час гри дитина не використовує набуті навички, ігри ситуативні. Ставлення до дорослого вибіркове. Протягом першого місяця дитина хворіє, як правило, гострими респіраторними інфекціями. Захворювання триває 7 – 10 днів і завершується без ускладнень. Вага не змінюється. З’являються ознаки невротичних реакцій: вибірковість у взаєминах із дорослими й дітьми, спілкування тільки в певних обставинах. Зміни вегетативної нервової системи: блідість, тіні під очима, палаючі щоки, діатез – протягом одного-двох тижнів.
При важкій адаптації емоційний стан дитини нормалізується досить повільно. Іноді цей процес триває кілька місяців. Дитина погано засинає, сон короткий, плаче уві сні, прокидається із слізьми; значно зменшується апетит, можлива відмова від їжі, невротичне захворювання, функціональні порушення шлунково-кишкового тракту. Не грається з дітьми або проявляє агресію. Відмовляється від участі в грі. Мовою не користується, або спостерігається затримка мовного розвитку. Гра ситуативна, короткочасна. За цей період дитина або хворіє ще раз, нерідко зі значними ускладненнями, або проявляє стійкі порушення поведінки (намагається сховатися, куди-небудь вийти, сидить і кличе маму тощо). У таких дітей бурхлива негативна емоційна реакція й негативне ставлення до дитячого закладу, що спостерігається в перші дні, часто змінюється млявим, байдужим станом.
Легку адаптацію й у певних випадках адаптацію середнього ступеня можна вважати закономірною реакцією дитячого організму на змінені умови життя. Важка ж адаптація свідчить про надмірні психоемоційні навантаження на організм дитини й вимагає відповідної уваги як від вихователя, так і від практичного психолога.

За перші три роки свого життя дитина встигає пройти величезний шлях у своєму розвиткові, і на кінець третього року вона вже готова піднятися на новий щабель дитинства.
Найбільш важливе досягнення чотирирічної дитини полягає в тому, що дії дитини набувають цілеспрямованого характеру. Займаючись різними видами діяльності — грою, малюванням, конструюванням, а також у повсякденній поведінці діти починають діяти відповідно до поставленої мети, хоча через нестійкість уваги вони можуть і забути про неї, оскільки відволікаються, залишають одну справу заради іншої. Але з поступовим оволодінням технікою дій дитина стає сміливішою та самостійнішою; цьому сприяє повсякденна практика. У чотири роки дитина вже може багато зробити сама, не чекаючи і не вимагаючи допомоги з боку дорослих (наприклад, бачить, що вода пролита на столі, сама бере ганчірку і витирає).
Загальну картину фізичного розвитку чотирирічної дитини можна змалювати так: порівняно з першими трьома роками життя темпи росту уповільнюються, малюк не так швидко додає у рості і вазі. Протягом рокумаса тіла збільшується на 1,5—2 кг, зріст на 5—7 см; у чотири роки маса тіла дитини становить близько 16,5 кг, зріст — 102 см.
Саме з цього віку починається помітне накопичення м’язової сили, збільшується витривалість, зростає рухливість. Важливо звернути увагу на те, що кісткова система зберігає ще в окремих місцях хрящову будову (кисті рук, кістки гомілки, деякі частини хребта). Це свідчить про те, як важливо постійно слідкувати за правильним положенням тіла дитини під час сну тощо.
Нервова система малюка також найбільш вразлива і вимагає дбайливого ставлення до неї з боку дорослих.У чотири роки відбуваються істотні зміни в характері і змісті діяльності дитини, у розвиткові окремих психічних процесів, у стосунках з людьми.
Великого значення набувають у розвиткові дитини творчі ігри, коли дитина бере на себе певну роль і підпорядковує їй свою поведінку. В цих іграх виявляється інтерес дитини до світу дорослих, які для неї є взірцем поведінки. Спільні ігри дітей починають переважати над індивідуальними та іграми поруч, проте достатньої погодженості між учасниками ще немає, і тривалість гри невелика. Ігри у цьому віці не зберігають довгий час один і той же сюжет. Він легко і швидко міняється. Варто дитині побачити, як хтось з ровесників грає з якоюсь іграшкою або згадати, як минулого разу, наприклад, прикрашали ялинку чи займались «навантаженням дров» на машину, або якусь іншу подію, як почата гра припиняється і дитина швидко забуває, у що вона зовсім недавно грала. Гра йде стрибкоподібно, один сюжет швидко змінюється іншим. Навколишнє життя відтворюється в іграх дітей дуже злито та нероздільно. (Наприклад, зображуючи літак, дитина сидить на кубиках, тримає у руках кубик з будівельного матеріалу та «гуде». Тут злилися разом і образ літака, і образ пілота; його дії та звук мотора. Так і не зрозуміло, що ж дитина відтворила у своїй грі?).
Оця злитість образів у грі є дуже характерною для малюків. Її знаходимо і в інших видах діяльності дитини, наприклад, під час відтворення складних сюжетів малюнка або розповідання чогось.
В іграх малюків яскраво виявляється нестійкість їхньої уваги, підвищена емоційна збудженість. Здатність до вольових зусиль ще дуже слабо розвинута у чотирирічного дошкільника. Але граючись у пілота або міліціонера, лікаря або продавця, дитина вимушено обмежує, стримує себе тією роллю, якої вимагає гра і саме так вправляється у вольовій витримці. Перераховані особливості свідчать про своєрідну психіку дитини. Знання цих особливостей підказують і вихователеві і батькам, що треба робити, як керувати дитячими іграми, щоб забезпечити найкращі умови для розвитку маленьких дітей. Дитина часто ще не вміє гратися, вона не народжується з цією здатністю, тому дорослому потрібно навчити її цієї діяльності. Роль вихователя і батьків тут повинна бути більш активною (потрібно стимулювати, підказувати тему гри, організовувати діяльність дитини і включати її у спільну гру з кимсь з дітей тощо).
У зображувальній діяльності і конструюванні діти переходять до обдуманого зображення предметів, хоч засоби реалізації задуму ще недосконалі. У малюванні можливості дитини починають визначатися графічними образами, уявленнями про те, яким зображуваний предмет має бути на папері. Поступово кількість графічних образів зростає, відповідно розширюється і діапазон зображуваних дитиною предметів. У процесі гри, малювання чи конструювання дитина ознайомлюється з властивостями предметів, розвиваються її сприймання, мислення, уява тощо.

Характерним для п’ятого року життя дитини є вдосконалення узгодженої діяльності різних органів чуття. Тому важливими для розвитку є вправляння в словесному супроводі ігрових дій, сприйманні пояснень дорослого в процесі виконання гімнастичних вправ, зображувальної діяльності і навіть одягання. Вдосконалення механізму узгодження діяльності двох сигнальних систем є фундаментом для розвитку самостійності дій і мислительних операцій.
На п’ятому році життя особливо відчувається перевага збудження над процесами гальмування, що при найменшому порушенні умов життя призводить до бурхливих емоційних реакцій. Є небезпека закріпити підвищену нервову збудженість. Слід пам’ятати, що слабкість гальмівних процесів впливає на характер формування системи вмінь і навичок. Сам же процес їх формування повільний, тривалий, вимагає від дорослого терпіння, чуйності.Для розвитку психічних процесів у цей період характерним є зростання довільності, цілеспрямованості сприймання, пам’яті, уваги. Продовжує вдосконалюватись наочно-образне мислення. Особливу роль відіграють різноманітні сприймання. Так до п’яти років діти повинні навчитися розрізняти всі звуки рідної мови, порівнювати їх за висотою; оволодіти вмінням виділяти ритм, тембр голосу, силу звучання; розрізняти і запам’ятовувати пісні, вірші, прозу.Зростають можливості зорового аналізатора. Діти навчаються розрізняти всі основні кольори, відчувати проміжні. Оволодівають повним набором еталонів форми предметів. Удосконалюється уявлення про співвідношення предметів за розмірами: шириною, висотою, довжиною (можуть «на око» встановлювати відношення між п’ятьма предметами за цими вимірами). Активно формуються просторові уявлення.Сприймання узгоджується з практичними діями, що є фундаментом для формування різноманітних обстежувальних дій. Останні є суттєвим компонентом діяльності і найважливішим показником її успіху. Найкращими для сприймання, запам’ятовування продовжують бути діючі об’єкти; їх функціональні ознаки особливо приваблюють дітей.
Якщо до цього часу дитину переважно вабили самі предмети, то на п’ятому році життя помітним стає інтерес не до самого предмета, а до способу його використання, механізму побудови, призначення. В умовах цілеспрямованого задоволення такого інтересу пізнавальні мотиви починають виступати головною рушійною силою пізнавальної активності дитини.
Починається розвиток довільного відтворення, а згодом і довільного запам’ятовування. В умовах емоційно близької мотивації та осмислення з допомогою дорослих діти оволодівають окремими прийомами довільного запам’ятовування (повторення, елементарна систематизація матеріалу). Збільшується не лише обсяг, а й зміст запам’ятовування. Так, переказуючи казку, діти не лише відтворюють основні події, а й вдаються до подробиць, передають пряме і авторське мовлення. Відчутно зростає і стійкість уваги. Проте цей процес перебуває у прямій залежності від особливостей розвитку нервової системи дитини. Підвищена збудливість, знижена працездатність при кисневому голоді різко знижують стійкість уваги. Слід пам’ятати, що можливостідовільної уваги в цьому віці ще надзвичайно обмежені, над її розвитком потрібно цілеспрямовано працювати.
Помітні зміни бачимо в сфері спілкування дітей п’ятого року життя з оточуючими. Якщо у стосунках з близькими дорослими діти цього віку довірливі, спокійні і впевнені, зацікавлені в контактах з ними, то в присутності стороннього дорослого їм притаманні (як і дітям трьох-чотирьох років) сором’язливість, неспокійний стан. Проте наявна зацікавленість у контактах з новим дорослим. Психологи відзначають, що саме на п’ятому році життя найбільш зростає інтенсивність спілкування дитини з близькими дорослими при емоційно позитивному ставленні останніх до контактів з дитиною. Діти у взаємодії з близькими виявляють особливу, чутливість до настрою і характеру їхнього мовлення, рухів, до всієї гами експресивних засобів. Цю особливість дітей має використовувати вихователь для моделювання різних засобів співробітництва в специфічно дитячих видах діяльності. Саме за цих умов і діє найсильніший механізм вправляння—наслідування, завдяки чому діти починають усвідомлювати особливу роль ставлення у їхній взаємодії з дорослими. Такі довірливі, емоційно забарвлені стосунки близьких дорослих з дітьми і служать найдійовішим джерелом чуйності останніх, а пізніше і всієї гами емпатійних переживань.
Зазначені особливості знаходять свій вияв і в сфері спілкування дитини з однолітками. На фоні дальшого зростання потреби в співробітництві з ровесниками все виразніше виявляється потреба в доброзичливій увазі з боку товариства. Саме в цьому віці діти усвідомлюють місце в групі однолітків (товариша, а потім і своє). На цьому ґрунті чітко проглядається вибіркове ставлення до партнера по спілкуванню.Не слід забувати, що і в цій сфері наявне розмаїття індивідуальних варіантів. Це знаходить свій вияв у тому, що одні діти в групі виявляють інтерес до вихователя, інші — замкнутість і відчуженість, одні — комунікативно активні, інші — обмежуються однослівним шептанням. За умов спілкування з новою людиною такі відмінності ще більш чіткі і різноманітні. Про це варто пам’ятати щораз, коли в групу до дітей приходить нова людина на підміну постійному вихователеві, коли проводяться різні обстеження з участю або в присутності сторонніх осіб. Та й повсякчасно вихователь, спілкуючись з такими сором’язливими дітьми, має бути особливо обережним. Украй неприпустимі зауваження типу «Сміливіше, що ти так соромишся…», «Роман у нас такий сором’язливий…», навіть коли це вимовляється доброзичливо. Це не підтримує дитину, відволікаючи від внутрішніх переживань, а, навпаки, фіксує на них увагу всіх, ускладнюючи труднощі самій дитині.
Не менш важливо тонко, тактовно й обережно втручатися у сферу спілкування таких дітей з однолітками. Тут бажано попереджати конфлікти, ускладнення у спілкуванні. Саме довірливі стосунки з вихователем мають допомогти уникнути багатьох труднощів, допомогти будувати співробітництво в тій чи іншій діяльності так, щоб запобігти можливим негативним ситуаціям. У дітей п’ятого року життя характерним є більш активний відгук на запропоновану дорослим діяльність, поступом формування здатності самостійно визначати її мету. Здатність утримувати в пам’яті і реалізувати цю мету значно вища, коли є ігрова мотивація. Закладаються основи уміння керувати суспільно значимими мотивами діяльності, перші спроби планувати свою діяльність, самостійність виконаного етапу діяльності.
Зростання самостійності проявляється і в характері мовного спілкування дітей у процесі гри, яка є важливим джерелом загального розвитку дитини саме на даному етапі дитинства. Цьому насамперед сприяє значне збагачення дитячого досвіду і водночас якісні зміни в пізнавальних психічних процесах. Так з’являються нові сюжети ігор; одна й та сама гра може повторюватись упродовж кількох днів з різними варіаціями сюжету. Це і є показник розвитку творчої гри і водночас поглиблення інтересу до певних сторін навколишнього життя. Якщо ж гра, повторюючись в одному і тому ж варіанті, швидко розпадається, бо стає нецікавою, то це свідчить, що діти не в змозі самі осягнути глибше той чи інший бік життя. Потрібне активне втручання дорослого, щоб дати новий поштовх грі, включити пізнавальну активність дітей, збудити творчу ініціативу. В цьому віці діти охоче починають вигадувати, особливо коли їх уважно слухають та ще й заохочують. Мудре керівництво дорослого, яке стимулює активність та ініціативність кожного учасника гри, робить гру неповторною школою життя дитини. Зароджується справжня спільна гра. Одним з джерел її розвитку є гама позитивних емоцій. Варто за допомогою спеціальних завдань створювати ситуації, які викликають почуття радості від гри разом. При цьому слід пам’ятати, що емоційна сфера дитини вимагає надзвичайно чуйного до себе ставлення. Тут особливо помітні індивідуальні відмінності. Наприклад, є діти, які вже тепер надають перевагу індивідуальній грі. Слід замислитись, чи треба таку дитину залучати до колективної гри. Чи може достатньо того, що вона бере участь у рухливих іграх, дидактичних тощо.
Отже, гра має сприяти тому, щоб кожна дитина якомога повніше виразила себе вже на перших етапах свого розвитку. За таких умов гра і буде провідною діяльністю в житті дітей.
Мовне спілкування стає основою встановлення дружніх стосунків у групі однолітків. Співробітництво дитини з дорослими в специфічних видах діяльності продовжує відігравати вирішальну роль у психічному розвиткові.

У різних видах діяльності дитина починає виділяти мету і, підкоряючи їй свої, дії, управляти поведінкою, доводити почату справу до кінця, долати перешкоди. Тут уперше з’являється усвідомлення смислового зв’язку речей і дій, одна дія починає підпорядковуватися іншій. Проте це можливо лише за умови, коли смисловий зв’язок між окремими діями виступає перед дитиною у конкретній формі. Цілком зрозуміло, що і в цьому процесі потрібна цілеспрямована увага дорослого. Лише в співробітництві з дорослим у дитини виробиться звичка до трудового зусилля, уміння оцінювати дії і вчинки.Для п’ятого року життя чи не найактивнішою є мовна діяльність дитини. Різко збагачується словник (в основному за рахунок конкретних найменувань, функціональних ознак і властивостей, слів-понять, що узагальнюють діяльність людей, дієслів, які визначають стани і переживання людини тощо).
Значимим для загального розвитку в цей період є те, що мовлення починає нести чи не найбільше навантаження щодо регуляції дитячої поведінки. Дитина набуває здатності підкоряти свої дії прийнятій програмі, контролювати її виконання у плані внутрішнього мовлення.
Саме в цей період дошкільник чутливий до пояснювального мовлення (постійна потреба щось пояснити, попрохати, довести). Задоволення цієї потреби дорослим, достатня увага до мовного оформлення взаємин з дітьми є дійовим джерелом розвитку пояснювального мовлення. Таке непомітне для дитини самовправляння у використанні найрізноманітніших граматичних форм набагато цінніше за будь-яке спеціально побудоване заняття. Зрозуміло, що і цей процес вимагає спеціального керівництва з боку дорослих. Нехтування необхідністю стимулювати мовний розвиток вже лише на цьому етапі може значно загальмувати весь процес формування чуття мови.

Темперамент це те, з чим людина народжується, і те, що протягом життя в основі своїй не змінюється. Темперамент проявляється в дії, поведінці, вчинках людини й має зовнішнє вираження.

Вчення про темперамент існує вже 2,5 тис. років. Давньогрецький лікар Гіппократ, який жив у V ст. до н. е., описав чотири види темпераменту: сангвінічний, флегматичний, холеричний, меланхолічний. У той час не можна було дати справді наукову основу вченню про темпераменти, і тільки дослідження вищої нервової діяльності тварин і людини, проведені І.П. Павловим, встановили, що фізіологічною основою темпераменту є поєднання основних властивостей нервових процесів. Виділені І.П. Павловим типи нервової системи за основними характеристиками відповідають класичним типам темпераменту.

Сильний, врівноважений, рухливий тип - сангвінік. Його нервова система відрізняється великою силою нервових процесів, їх рівновагою та значною рухливістю. Тому сангвінік людина швидка, легко пристосовується до мінливих умов життя. Його характеризує високий опір труднощам життя.

Сильний, врівноважений, інертний тип - флегматик. Його нервова систематакож характеризується значною силою та рівновагою нервових процесів поряд з малою рухливістю. Будучи, з точки зору рухливості, протилежністю сангвініку, флегматик реагує спокійно та повільно, не схильний до змін свого оточення, але подібно до сангвініка, добре опирається сильним та тривалим подразненням.

Сильний, неврівноважений тип із перевагою збудження - холерик. Відзначаючись сильною нервовою системою, він характеризується неврівноваженістю основних нервових процесів, переважанням процесів збудження над процесами гальмування. Відрізняється великою життєвою енергією, але йому не вистачає самовладання; він запальний та нестриманий.

Слабкий тип - меланхолік. Представники цього типу нервової системи не можуть витримати сильні та тривалі подразники. Слабкими є процеси гальмування та збудження. При дії сильних подразників затримується вироблення умовних рефлексів. Тому меланхоліки часто пасивні, загальмовані.

Швидкість та інтенсивність у будь-якому виді діяльності не мають бути однаковими для всіх дітей, бо перебувають у прямій залежності від будови організму і в багатьох випадках не можуть прискорюватись ніякими зовнішніми впливами.

Досягнення бажаних виховних чи навчальних результатів під час роботи з дітьми представниками різних темпераментів неможливе шляхом зміни темпераменту дитини, тому необхідно підбирати педагогічні прийоми і методи.

Не слід підходити до розгляду особливостей кожного темпераменту з позиції створення умов для розвитку позитивних рис темпераменту і прагнення ліквідувати інші риси, бо саме шкідливі, на перший погляд, властивості можуть виявитися єдиним можливим засобом пристосування індивіда до фізичного виживання в сучасному світі. Метою має стати не ліквідація, а спрямування розвитку кожної риси в корисному для дитини і суспільства напрямі.

Небезпека в тому, що діти-сангвініки намагаються займатись тільки легкою, приємною і цікавою для них діяльністю й уникати складного, неприємного, нецікавого. Тому необхідно з раннього віку виробляти у них стійкий інтерес, терпіння, цілеспрямованість, звичку сумлінно виконувати і завжди завершувати розпочату справу. Батьки повинні слідкувати за тим, щоб компромісність, оптимізм, життєрадісність, товариськість сангвініка за неправильного виховання чи неконтрольованості не стали джерелом таких негативних рис характеру як легковажність, поверховість, непостійність та егоїзм.

    Найбільше тривог і неприємностей завдають холерики, їхня невтомність, енергійність, схильність до ризику, впертість, пустотливість, задерикуватість, нетерплячість і висока конфліктність стають причиною бійок з однолітками, травм та ін. Холерикаважливо виховувати добрим, співчутливим, турботливим, оскільки цей тип уже схильний до агресивності. Холерика потрібно вчити ввічливості, вмінню стримувати емоції, застосовуючи не стільки пояснення, як «програвання» з ним можливих ситуацій. Використовувати цікаві для дитини види діяльності, поступово формувати посидючість, наполегливість, ретельність і точність у виконанні завдань. Організовувати життя дитини так, щоб вона, по можливості, не перезбуджувалась. Застосування фізичних покарань, крику до холерика абсолютно не ефективні. Вони остаточно розхитують нервову систему дитини, у якої процеси збудження домінують над процесами гальмування. Відтак досягається ефект, протилежний бажаному. Якщо холерик неякісне виконав завдання, його не треба сварити, карати, а потрібно пояснити, чому так не можна, і вимагати повторного сумлінного виконання. Якщо така дитина когось образила, без покарань і нотацій навчіть її вибачитись, обговоріть, як наступного разу слід діяти в аналогічній ситуації.

У наш час, можливо, найскладніше жити флегматикам. Шалені ритми сучасності для них незрозумілі й надзвичайно виснажливі. Саме діти-флегматики найбільше ризикують втратити свою індивідуальність в оточенні дорослих холериків і сангвініків. Дорослі позитивно реагують на вміння флегматиків тривалий час самостійно займатися якоюсь справою, не турбуючи дорослих, на неконфліктність, поступливість, розсудливість цих дітей. Варто ж дитині-флегматику розпочати діяльність, продиктовану повсякденною необхідністю (їсти, вдягатися), як дорослі з іншим повсякденною необхідністю (їсти, вдягатися), як дорослі з іншимтемпераментом нерідко доходять до найвищої стадії роздратування. Звинувачення дитини-флегматика в некмітливості, постійні покарання за повільність можуть призвести до формування комплексу неповноцінності й навіть неврозів. Щоб дитина виросла ініціативною, дорослі мають вітати кожен вияв її самостійності, непомітно допомагати у складних справах, не дратуватися повільними темпами дитини. З флегматиками корисно грати в нетривалі за часом.Флегматикам не притаманні бурхливі вияви почуттів, тому часто їх вваливі вияви почуттів, тому часто їх вважають байдужими. Насправді почуття цих дітей вирізняються глибиною і постійністю. Флегматики болісно переживають несправедливість, зазіхання на їхні права, розлучення з реживають несправедливість, зазіханблизькими людьми. Вони стомлюються від тривалого спілкування, перебування у багатолюдних гамірних колективах, і втома ця має фізіологічну основу. Тому намагання усамітнитись своєрідна захисна реакція організму.

Завдання дорослих полягає в тому, щоб допомогти флегматикам увійти в дитячий колектив, виявити себе в ньому як особистість, здобути авторитет, знайти друзів.

Успішне виховання меланхоліків потребує створення фактично оранжерейних умов. Головні особливості цих дітей: лякливість, нерішучість, бачення подій у темних тонах. Ці особистісні якості неможливо ліквідувати. Покарання, демонстрування дорослими постійного невдоволення тільки поглиблюють їх, розхитуючи надзвичайно чутливу нервову систему меланхоліків. Дорослі повинні виявляти співчуття і повне розуміння почуттів дитини.

Меланхоліка швидко втомлює будь-яка діяльність, навіть легка і приємна. Як наслідок, меланхолік виконує кожну роботу приблизно вдвічі повільніше за сангвініка. Меланхоліка потрібно змалку навчати планувати свою діяльність, розумно розподіляти час і збалансувати добову і тижневу тривалість праці та відпочинку, інакше можливе нервове і фізичне виснаження організму дитини.

Гіперактивна дитина що робити: симптоми, лікування, виховання

Таке поняття як синдром гіперактивності відомий всім батькам, у яких ростуть маленькі діти. Останнім часом зустрічається все більша й більша кількість діточок, у яких діагностується дане порушення роботи центральної нервової системи. Статистичні дані лікарів — педіатрів та педагогів — психологів свідчать про те, що гіперактивність зустрічається приблизно у 39% всіх діточок дошкільного віку, і приблизно у 57% всіх дітей шкільного віку.

Синдром гіперактивності має достатньо велику кількість проявів. Отже, гіперактивна дитина — симптоми:

·                     Дефіцит уваги.

Дитина, що страждає синдромом гіперактивності, не може тривалий час концентрувати свою увагу на якому — небудь одному занятті, будь то малювання, гра або навіть перегляд телевізійних передач. Саме через дефіцит уваги дітки з синдромом гіперактивності часто відчувають труднощі з навчанням.

·                     Зайва імпульсивність дитини.

Зрозуміло, практично всі дітки — і спокійні, і не дуже — час від часу дозволяють собі бурхливі прояви емоцій. Однак діти із синдромом гіперактивності особливо часто втрачають контроль над своїми емоціями, часто лякаючи імпульсивністю навіть своїх звиклих до всього батьків.

·                     Підвищена рухова активність дитини.

Діток з синдромом гіперактивності будь-який фахівець без особливих зусиль визначить навіть у величезному натовпі дітлахів. Такі дітки не просто рухливі, вони просто понад активні. Малюка практично неможливо побачити в спокійному стані — він постійно знаходиться в русі. Або він бігає, або стрибає, або пританцьовує на місці, якщо вже його і змусили посидіти. Все в цій дитині видає цю саму гіперактивність — постійно знаходяться в русі кисті рук, бігаючі оченята, вираз обличчя, міміка.

Час прояви у дитини синдрому гіперактивності

Існує помилкова думка про те, що перші прояви ознак синдрому гіперактивності у малюка можна виявити не раніше, ніж маляті виповниться два роки. Однак і лікарі, і батьки діток, що страждають синдромом гіперактивності, в один голос стверджують зворотне.

Перші прояви синдрому гіперактивності можна виявити вже вперше дні після появи крихти на світло. Такі новонароджені крихти дуже мало сплять, при цьому їх сон поверхневий і неспокійний, вони дуже багато і досить сильно плачуть, а під час неспання вони дуже рухливі і нагадують такі собі кульки ртуті. У міру зростання малюк нагадує своїм батькам стихійне лихо — вони буквально «вистрибують» з колясок, ліжечок, намагаються вибратися з манежів. Перекинуті чашки, розбитий посуд, виламані з боковінок ліжка прутики, перекинуті квіткові горщики і обірвані штори — неприємності сиплються на такого крихітку, немов з казкового рогу достатку. Вже підросла малюк, як говорилося раніше, ні хвилини не може посидіти на одному місці, дослухати до кінця казку або дати мамі постригти нігті. Пересувається дитина тільки бігом, ніж примушує свою маму чимало побігати за ним. Деякі батьки вважають, що подібна активність дитини є всього лише наслідком високого запасу енергії в організмі малюка. Чи так це насправді? І якщо дійсно гіперактивні діти, як боротися з цим?

Норма або патологія?

Лікарі — невропатологи та дитячі психологи вважають, що синдром гіперактивності є досить серйозною патологією. Якщо у вас гіперактивна дитина, лікування необхідно починати якомога раніше. Підвищена енергійність дитини при синдромі гіперактивності свідчить про порушення нормального функціонування центральної нервової системи. Якщо батьки помітили якісь відхилення, їм необхідно турбуватися проблемою: «Гіперактивна дитина: що робити?» В іншому випадку, якщо батьки не надали належного значення цій особливості розвитку їхньої дитини і не звернулися вчасно за консультацією та медичною допомогою, а обмежилися лише покаранням дитини з метою приструнити його, по мірі росту дитини проблема тільки посилюватиметься.

У дитини виникнути серйозні проблеми спочатку в дитячому садку, а після і в школі. Специфіка навчання так чи інакше вимагає посидючості та уваги. А дитина із синдромом гіперактивності не тільки не зможе сам сприймати і запам'ятовувати інформацію, а ще буде постійно крутитися і крутитися, відволікаючи тим самим всіх інших дітей. Через це в таких дітей дуже часто спостерігаються систематичні конфлікти з викладачами, та й батьки найчастіше вислуховують масу невтішних відгуків про поведінку їх чада. І це не дивно, адже заняття з гіперактивними дітьми вимагають певних навичок, якими у звичайній школі володіють далеко не всі педагоги.

Також в школі дитині з гіперактивністю значно ускладнює життя зайва імпульсивність, властива даному захворюванню. Дитина надмірно різкий у вчинках, судженнях, висловлюваннях своїх думок, він спочатку, піддавшись першому пориву, щось говорить чи робить, а тільки потім думає. І через цієї особливості свого темпераменту гіперактивна дитина в школі стикається з масою проблем — стосунки з однокласниками виявляються безнадійно зіпсованими, щоденник рясніє зауваженнями вчителів, немов новорічна ялинка гірляндами, а батьки в школу ходять з не меншою періодичністю, ніж на роботу.

Причини виникнення синдрому гіперактивності

Зрозуміло, що синдром гіперактивності, як і будь-яке інше захворювання, не виникає без причини, на порожньому місці. Провокуючими факторами можуть стати:

·                     Ускладнений перебіг вагітності.

У тому випадку, якщо майбутня мама страждала від сильних токсикозів, як першої, так і другої половини вагітності, від схильності до підвищеного тиску, якщо у дитини була діагностована внутрішньоутробна асфіксія, в майбутньому ризик виникнення синдрому гіперактивності зростає як мінімум в три рази.

·                     Спосіб життя вагітної жінки.

На нормальний розвиток центральної нервової системи дуже негативно впливають такі токсичні речовини, як наркотичні засоби, алкоголь, нікотин, лакофарбові речовини, важкі метали, та інші.
Майбутня мама повинна відмовитися від усіх згубних звичок, а в тому випадку, якщо її робота безпосередньо пов'язана з контактом з токсичними речовинами, вона повинна написати заяву з проханням про її перекладі на легку працю. Подібна можливість гарантується вагітній жінці трудовим кодексом Російської федерації.

·                     Ускладнений перебіг родового процесу.

Тривалі, затяжні пологи, або навпаки, стрімкі, використання таких коштів допомоги при пологах, як щипці, також підвищує шанси розвитку у дитини синдрому гіперактивності.

Основою такого розладу нервової системи, як гіперактивність, є мінімальна мозкова дисфункція, яка, власне кажучи, і є причиною складнощів з навчанням у таких дітей. Ми не будемо обтяжувати наших читачок складними і малозрозумілими медичними термінами, якими характеризується мінімальна мозкова дисфункція. Пропонуємо батькам, які не мають відповідного медичної освіти, просто прийняти за аксіому наступні факти:

·                     Мінімальні мозкові дисфункції дестабілізують нормальне функціонування центральної нервової системи.

·                     Порушення, викликані мінімальними мозковими дисфункціями, вимагають медичного лікування — самостійно вони нікуди не зникнуть.

На жаль, дуже часто батьки не хочуть витрачати час на лікування, помилково вважаючи, що з віком проблема синдрому гіперактивності зникне в міру дорослішання. Проте єдине поява порушення, яке пройде до підліткового віку, це підвищена рухова активність. Зате імпульсивність і дефіцит уваги, навпаки, в значній мірі і досить швидко прогресують, роблячи процес навчання вкрай скрутним. Причому найбільшу складність дитина відчуває з листом і промовою. Заняття з гіперактивними дітьми повинні проводитися в індивідуальному порядку.

Особливості спілкування з гіперактивними дітьми

Незважаючи на всю свою любов до дитини, батьки гіперактивних діток дуже часто в спілкуванні з ними втрачають останнім терпіння і зриваються. Деякі мами і тата просто — напросто махають на свою дитину рукою, з тяжким зітханням відзначаючи, що толку їх нього все одно не вийде. Інші ж батьки, навпаки, намагаються дисциплінувати дитину найсуворішими методами, достатньо жорстко припиняючи найменші спроби непокори.

Не можна сказати однозначно, яка тактика поведінки батьків є більш правильною — все залежить від конкретного випадку і кожного конкретно взятого дитини. Для когось «їжакові рукавиці» — єдиний спосіб утримати дитину в рамках, а для когось кожне грубе слово є справжньою психологічною травмою. Уважно спостерігайте за реакцією вашої дитини на зауваження — і ви дуже швидко зрозумієте, що для крохи потрібно.

Якщо ж вам, незважаючи на всі ваші зусилля, так і не вдалося підібрати ключик до вашого малюка, зверніться за професійною допомогою до дитячого психолога. Багато батьків соромляться візиту до даного фахівця, плутаючи його з психіатром. Однак це зовсім різні спрямованості, і візит до психолога не є свідченням того, що ваша дитина страждає якими — або розладами психіки. До речі, гіперактивні діти в дитячому садку найчастіше автоматично потрапляють під спостереження психолога.

До речі кажучи, якщо у вас гіперактивна дитина, як лікувати його, повинен вирішувати тільки лікар. Багато батьків купують в аптеці седативні заспокійливі ліки і починають давати їх дитині. Пам'ятайте про те, що неправильно підібраний фармакологічний препарат може в значній мірі погіршити перебіг захворювання.

Але найголовніше, що необхідно усвідомити батькам гіперактивних дітей, це той факт, що дитина такий бурхливий і активний ні в якому разі не тому, що хоче дошкулити їм. Всі його витівки є наслідком особливостей роботи його нервової системи, найчастіше вони непідконтрольні самому малюкові. А ось емоційні сплески батьків, чиї нерви вже на межі, ніякого позитивного результату не принесуть, зате погіршити ситуацію можуть значно.

Незважаючи на те, що кожна дитина, що страждає синдромом гіперактивності, потребує індивідуального підходу, особливості їх психології дозволяють дати деякі загальні для всіх дітей рекомендації, що полегшують виховання гіперактивної дитини:

·                     Постановка завдання.

Особливості розвитку діток із синдромом гіперактивності такі, що логічне й абстрактне мислення у них розвинені набагато гірше. Саме тому такій дитині необхідно ставити тільки чітко позначену задачу. Пропозиції повинні бути максимально короткими, не несучими ніякої зайвої смислового навантаження. Намагайтеся уникати довгих речень.

·                     Послідовність вказівок.

Вкрай не рекомендується давати дитині з синдромом гіперактивності відразу кілька завдань, наприклад: «збери іграшки, помий руки і йди обідати». Сприйняти всю інформацію одразу дитині буде досить складно і, швидше за все, він не виконає жодного доручення, відвернувшись на що — небудь інше. Набагато розумніше давати ці вказівки крихітці в логічній послідовності.

·                     Окреслює часові рамки.

У таких дітей дуже туманне уявлення про почуття часу, тому самі стежте за часом, відведеним на виконання кожного вашого доручення. До речі кажучи, якщо ви хочете забрати малюка з вулиці, погодувати, вкласти спати — завжди попереджайте його хвилин за п'ять до цього вашого дії. І це стосується не тільки дітвори з синдромом підвищеної гіперактивності, але і всіх інших.

·                     Правильно кажете "ні".

Власного кажучи, як раз слово «ні» вживати і не можна. Забороняючи небудь малюку, будуйте свої пропозиції таким чином, щоб у ньому не було присутнє заперечення. Наприклад, якщо ви хочете, щоб дитина не бігав по траві, не варто говорити йому: «Не бігай по траві!». Набагато більший ефект матиме наступна фраза: «Іди на доріжку». І, зрозуміло, у всіх, навіть конфліктних, ситуаціях батьки повинні зберігати спокій.

·                     Як заспокоїти гіперактивної дитини

Якщо ваш малюк надмірно перевозбуділся, постарайтеся змінити обстановку на більш спокійну, наприклад, поведіть дитину в іншу кімнату, запропонуйте йому водички, спокійно поговоріть з ним на будь-яку сторонню тему.

Закінчуючи розмову про дитячу гіперактивність, хотілося б ще раз нагадати батькам про те, що вони не самотні — поруч з вами є і кваліфіковані лікарі — неврологи, які точно знають, як лікувати гіперактивність у дітей. Правильно підібраний комплексний курс терапії може в значній мірі поліпшити стан дитини. Крім лікарів неврологів, ви можете звернутися за допомогою до дитячих психологів, які підкажуть вам, як виховувати гіперактивну дитину. І пам'ятайте — ваше маля нітрохи не гірше інших діток, просто він особливий.

 Удачі вам і терпіння!

.